Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

й розкаяною, ревно благаючою прощення за зраду. (А що власної, своєї над нею влади в Дарки вже на таке не було, то вона й удалась до єдино під ту пору приступної, послужливо підсунутої їй дорослим суспільством: «таваріщ прєдсєдатєль совєта атряда» – і б’є барабан, ох як же він бив, аж морозом під шкіру: шаманський бубон, тимпан, правильно, всі поворотні моменти в житті мають бути обставлені врочисто, як обряд ініціації в первісних племен, а чим вам, питається, перший акт колаборантства – не ініціація?..) Відповідно й зчитувати з Дарчиних слів би належало мов ультрафіолетовим чорнилом під ними виписане: пригадай! пригадай, як ти казала, що я – єдина рідна тобі душа, єдина, з ким ти можеш поговорити, пригадай, як я казала про «Doors»: ніби справді двері розчиняються, – а ти з місця підхопила: такі ковані! важкі, як у Володимирському соборі! – і я справді такими їх бачила, і аж зойкнула від щастя, що й ти, і ти, значить, теж, ми стояли перед тими дверима вдвох, ми ж дихали водно, Ленцю, що ж ти захряснула їх переді мною?..

Але Ленця-Скальковська мовчала. І нічого не збиралась пригадувати, ані каятись чи просити прощення. Вона взагалі не дивилась на Дарку – дивилась у вікно, на спортмайданчик із тополями, від часу до часу, закусивши спідню губку, починала плакати – і ясно було, що про щось своє, щось, на сотні галактик далеке і від Дарки, і від її полум’яних промов, і, чого доброго, від усіх цих зборів. Двері, що в них, не ввійшовши проханою, Дарка заповзялася вломитись, так і лишились зачинені.

…Може, припускає тепер Дарка, вона була вагітна?.. Але цього, слава-тобі-Господи, я вже ніколи не знатиму. Бо не підкотишся ж на ювілейній вечірці випускників зі шклянкою вина в руці до, вважай, незнайомої тітки, щоб звичайненько в неї поцікавитись: слухай, тоді, пригадуєш, – чи в кінці шостого, чи на початку сьомого класу – тобі часом не робили аборту?..

* * *

Тепер, з того понурого, голого плато, яке зветься набутим-з-роками-досвідом, Дарка може припустити й дещо інше, а саме: що Ленця, з її родженою, міченою крихкістю – бо вона була мічена, мічена, еге ж: як гулкостінна вугласта посилка, проштемпельована звідусіль чорнильно-заплаканим «Обережно, скло» і так пущена в подорож, а адресу вказати забули, – ця облудна, потайна, граційна, розбещена, наскрізь порочна й невідпорно зваблива, палена зсередини невідомим вогнем Ленця-оленятко просто мусила, і то дуже рано, віднайти свій спосіб боронитися, зокрема й від все-і-вся-під-себе-підминаючої Дарки, – затуляючись тим єдиним, чим мала: тілом. Виставляючи його між собою й іншими, як щита-обманку: ось, візьми, ну візьми, помацай, хочеш?..

(Принаймні я їй не залишила більше нічого до вибору – то чому б мали лишати інші?)

* * *

Рік, два, три, чи що, після того – сьомий, восьмий, так, здається, дев’ятий клас – вони проходили повз себе, як планети на паралельних орбітах: віталися кивками, хоч і вітання теж не зразу відновилося – Дарка довший час уникала зустрічатися з Ленцею очима або, крий Боже, зоставатися наодинці: свідомість власної – не відробиш – скоєної підлоти її таки підтруювала, лежала десь там на дні, як несподвигна каменюка, й випаровувала болотяні міазми, так що в старших класах у Дарки навіть розвинулися напади печінкової нудоти, здебільше вранішні, сливе тобі токсикоз у вагітних, і їй робили сліпе зондування, ложку олії натще, – а тоді вона завважила, з трохи присоромленою полегкістю, що в гуртовій розмові Ленця зовсім спокійно, майже привітно, відповідає на її загальні репліки, не вдає, ніби Дарки не існує, і ризикнула потому якось перемовитися з нею сам-на-сам, чемно й діловито, мов ніде нічого, а що тут такого, справді? – спитати Скальковську, коли та чергує, і Скальковська так само чемно відповіла, що в четвер, ну, і так воно собі помаленьку тривало далі – бочком, як між чужими, – та вони вже й були собі чужі, вирослі з того дітвацького епізоду, як із бавовняних колготок або черевичок розтоптаних малючачих, тупоносих таких, що то закидаються в комірчину, на антресолі і там поступово звітрюються з колишнього клишоногого тепла, яке їх заповнювало, з усіх падінь, синців і подряпин, яких були свідками, з «класиків», «резиночок» і скакалок, з нанесеного в хату піску (з маминим криком) і клейких, мов лакованих (віддираються пальцями), конфітурно-морозивних слідів, і по упливу років, коли надибаєш їх там, серед куру й павутиння, то витягається на світ Божий – просто, старе рам’я. Нівроку, не діти ж бо – дівчатка, панночки-баришні: протяглий звук зітхання, гай-гай.

(…І все це брехня, бо насправді нічого не минає – хоч скільки не старайсь наживати потім поверх того, воно однак темнітиме зісподу, крізь шкіру років, як невиводний крововилив…)

Якось перемеженилась та ціла веремія – чи хтось із впливових батьків Поганої Компанії спромігся прикрутити вентиля, чи школі не на руку була лиха слава, їхня школа мала вельми поштиву репутацію, а кому воно треба, відмінювання на всіх нарадах, райвно, міськвно (рима проситься сама собою!), комісії, інспекції, та хай Бог милує! – так що вщухло. Вщухло. Якийсь час іще зберігався в класі круг Скальковської режим ізоляції, але розсоталось помалу-малу, як і з Даркою. Тільки вчителі, точніше, вчительки лютували (казали, одинокий фізкультурник тоді на педраді й спробував стати в її обороні, але якось надто вже глупо йому вийшло, та й яка могла бути оборона?) – зле її трактували, направду зле, чого вона, безперечно, не заслуговувала, тримаючись рівно й безвиразно, хорошистка, як і давніш, і раз навіть послана на районну олімпіаду – з англійської б то чи що, – а проте якийсь збудний, дражливий дух, видать, крізь неї просочувався, як отой млосно-солодкий, ледве вловний (тільки зовсім уже зблизька, разом із теплом тіла), і тим розпусніший (певно, вважали вони) пах не-інакше-як-материних парфумів, – свербів їм у ніздрях, вступав у кров і темнив на виду: Скальковська, вийди з класу!.. (Труснувши головою, як лошатко іно-відрослою гривою, із закушеною спідньою губкою – чи то розплакатись збираючись, а чи, навпаки, розсміятися? – зосереджено, мов назавжди, складала до портфеля книжки й зошити: вузька, довга спина в поздовжній клавіатурі ґудзиків і підторочці по-тенісному куценької спіднички по проходу між партами – до дверей – у дверях – не обертаючись: Дарка щоразу не втримувалась провести її зі свого місця поглядом, мов на щось сподіваючись, але спина була зачинена щільно, як і двері за нею зачинялися – без грюку, в чому теж, аби охота, можна було